Павлоград - Голодомор 1932-1933 років в Україні: Дніпропетровський вимір

Голодомор 1932-1933 років в Україні: Дніпропетровський вимір

Голодомор 1932-1933 років в Україні: Дніпропетровський вимір

Трагедія українського села 1932-1933 рр. є однією з найбільших трагедій нашого народу. Проте, ситуація у її вивченні склалася так, що основна увага і науковців, і суспільства зосередилася на вивченні проблем загальноукраїнського масштабу. Через це є недостатньо вивченими регіональні аспекти цієї проблеми. Наприклад, до сьогодні, відсутні праці, присвячені висвітленню перебігу проблем трагедії у конкретній області, демографічних втрат в ній, висвітленню умов життя і праці у цей період, як в селі так і у місті, сприйняття населенням такої ситуації тощо. Виключенням у цьому є Дніпропетровщина. Нещодавно, у жовтні поточного року, побачила світ книга двох науковців Дніпролптеровська та Кривого Рогу Іваненка В. В. та Романець Н. Р. „Голод 1932 – 1933 рр. на Дніпропетровщині”. Проте широка громадськість області ще не встигла з нею ознайомитися. Тож даною публікацією робиться спроба, до певної міри, заповнити існуючу інформативну прогалину.

На середину 1932 р. наша область була однією з 6 адміністративних одиниць, з яких складалася Українська Соціалістична Радянська республіка: 5 областей (Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська) та одна автономна республіка (Молдавська РСР − становила територію сучасної непризнаної Придністровської республіки). У липні утворюється ще Донецька область. Наша область на той час була значно більшою. ЇЇ територія складалася з території сучасних Дніпропетровської і Запорозької областей та частин – Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської та Донецької. До її складу входило 9 національних регіонів: 3 німецьких, 2 єврейських, 2 російських та по одному грецькому і болгарському. Немало було й окремих сіл, основу мешканців яких становили представники тих чи інших національностей. Економічна і соціально-політична ситуація у ній визначалася директивами, які приймалися союзним партійно-державним керівництвом, що знаходилося у Москві, та – республіканським, що перебувало у тогочасній столиці (до 1934 р.) республіки Харкові. Тож обласні начальники, хто б вони не були, мусили беззаперечно виконувати розпорядження, що надходили «з гори». Стосувалося це і такого важливого питання, як хлібоздача. В умовах взятого партією курсу на індустріалізацію СРСР та виведення його у ряд промислово розвинутих країн, сільськогосподарська продукція, і у першу чергу зерно, була найважливішим джерелом отримання коштів на її здійснення, для забезпечення підписаних контрактів на новітнє устаткування для сотень заводів і фабрик, та оплати передових технологій, що мали використовуватися на їхньому виробництві. Тож плани по зерну були встановлені напружені. І виконувати їх мали, у першу чергу, зерновиробні регіони. А це – Північний Кавказ (теперішні Краснодарський та Ставропольський краї, до речі, населені на той час на 65-80% українцями), Центральний Чорноземний район Росії та Україна.

Виконувати ці плани партійно – державне керівництво на чолі з Й.Сталіним вирішило шляхом форсованої колективізації села, яку у зернових районах нашої республіки планували провести за три роки – з 1929 по осінь1931 р. При цьому, щорічно збільшуючи плани хлібоздач для колективізованого села. Проте, даний шлях виявився неефективним. Село не забажало колективізуватися у такий спосіб і такими темпами, а селяни – задурно працювати. Отже, чим вищим ставав рівень усуспільнення села, тим складнішим ставало виконання встановлених для нього підвищених норм здачі хліба. Для реалізації їх доводилося брати все зерно, яке за визначенням не підлягало цьому, а саме: насіннєвий та страховий фонди. Вилучення цих запасів із засіків селян та колективних господарств у рахунок хлібоздачі 1930 а 1931 рр., при одночасній руйнації традиційної для села організації – індивідуальної господарської, шляхом «розкуркулення» та виселення найбільш успішних з господарів за межі української селянської економіки, і призвело у 1932 та 1933 рр. до трагедії, яка отримала назву голодомор.

Дніпропетровщина відчула на собі це сповна. Уже у 1931 р., у результаті виконання плану здачі зерна державі, який становив 111 млн. пуд¹., на кінець року значна кількість колгоспів та селян залишилася без запасів зерна. І село почало голодувати. Мали місце випадки голодної смерті та загибелі від голоду худоби, чого не траплялось вже з часу страшного голоду 1921-1923 рр. Як про типову ситуацію для області і України, у цілому, писав про це у березні 1932 р. у листі на ім’я Всеукраїнського старости Г.Петровського селянин з Покровського району І.Чорноватий: «От тут по цій сільраді і ще цілий ряд сільрад, де складається погане положення щодо харчів, а саме – по членах колгоспу. Відсотків 50 не мають уже ніякого хліба, а то і більше, де які, коней дохлих їдять, собак і т. д… коням кормів немає уже 3 місяці, свині дохнуть по 2-5 в день. Складається положення сильно погане»².

Уряд України визнав серйозність ситуації, у якій опинилися усі шість (на той час) адміністративних одиниць республіки і своїм рішенням виділив 2 мл. крб., спрямувавши їх колгоспам найбільш постраждалих районів. Дніпропетровщину було визнано такою, що найменше потребувала допомоги. Якщо у Вінницькій та Харківській областях допомога надавалася 8 районам, а в Київській – аж 13, то Дніпропетровській, рівно як і в Одеській та Молдовській АРСР, менших за неї за площею, вона надавалася 5 таким районам³.

З огляду на це був встановлений і план хлібоздачі на 1932 р. – 88 млн. пудів, що становило четверту частину загальнореспубліканського плану (356 млн. пуд)⁴, вже з урахуванням районів, що відійшли до складу Донецької області, яка була утворена у липні 1932 р. Безумовно, що області він був не під силу. Тож для його виконання треба було вилучити у селян все, вирощене ними. Для цього обласні очильники мали застосувати до них надзвичайні форми і методи.

У такій ситуації керівники всіх рівнів опинялися у двоїстому становищі. Або, враховуючи досвід двох попередніх років, вони мусили стати на захист селянина – виробника, і тим самим не виконати директив партійного центру, що, як наслідок, загрожувало їх фізичному існуванню. Або ж, не рухаючись ні з чим, беззастережно мусили виконувати встановлені Центром норми (це означало поглиблення соціально-економічної кризи на селі, ознаки якої проявилися уже під час виконання хлібоздачі урожаю 1930 та, особливо, 1931 рр.), але при цьому зберігали свою посаду і своє життя. У таких умовах представники влади повели себе так, як підказували їм їхні сумління, свідомість, посадове положення.

Керівництво ряду районів (а таких було меншість) намагалося запобігти трагедії. Для цього воно створювало спеціальні обліково-контролюючі комісії, які мали за мету занизити врожайність у колгоспах, показуючи причини такого «неврожаю»: вимерзання, ушкодження від паразитів, гризунів, птахів, засівання неякісним посівним матеріалом тощо. Це все відображалося у складених актах і направлялося до обкому партії, як обґрунтування неможливості виконати спущену для нього норму. Наприклад, у Оріхівському районі такі акти підписувалися комісією, яка складалася з першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому, начальника районного управління ОДПУ, райуповноваженого хлібозаготівель⁵. А у Васильківському районі голова райвиконкому Манжелій, незважаючи на те, що така комісія вже працювала там, додатково орієнтував її районний актив на подачу занижених даних про врожайність у господарствах⁶.

Але такі дії на місцях рішуче засуджувалися і присікалися керівництвом області. Так, секретар обкому В.Чернявський на обласній нараді з питань хлібозаготівлі 19 липня 1932 р. гостро критикував районних керівників і голів колгоспів за їхнє намагання протидіяти повному вилучені хліба у селян, і у такий спосіб запобігти трагічним наслідкам здійснюваної політики. Спільним рішенням обкому і облвиконкому Манжелій був виключений з партії, знятий з посади, заарештований і відданий до суду⁷. А керівництво Оріхівського району у повному складі, за вказівкою Й.Сталіна, було розстріляне.

Аналогічні дії мали місце і відносно керівників і членів правлінь колгоспів, яких звинувачували, за неможливість їхніх господарств виконати надмірні плани, у злісному «саботажі хлібозаготовок» зі всіма випливаючими звідси наслідками. Наприклад, лише за період з 20 по 25 грудня 1932 р. по Кам’янському району(м. Кам’янське тепер – м. Дніпродзержинськ) прокуратурою було порушено 25 кримінальних справ «за злісне невиконання завдань по заготівлі хліба», застосовано штраф у розмірі 15-тимісячного плану м'ясозаготівлі до трьох колективних господарств, а також накладено грошові штрафи ще на 62 господарства⁸. Крім того за період з липня 1932 р. по 6 січня 1933 р. по цьому районі було засуджено 127 селян, з яких 5 – до розстрілу, 47 – до 10 років позбавлення волі, 34 – до 5, 39 – до 3 років позбавлення волі. А ще багато справ знаходилися на розгляді у судах, а по багатьох проводилося слідство⁹. По самій же області у грудні 1932 р. під арештом знаходилося з питань хлібозаготівлі більше 1000 чол. (в основному голови колгоспів, члени правлінь, частково керівники районної ланки) і 168 з них були засуджені до розстрілу¹⁰. Тобто будь-які спроби на місцевому рівні протистояти бездумним діям обласного керівництва, закінчувалися для людей трагічно.

Паралельно з такими брутальними діями щодо керівників, обласна влада тиснула і на самих селян. У першу чергу, загрозою «розкуркулення». При чому у різних місцевостях воно носило різні форми. Наприклад, у Жовтянській сільраді П’ятихатського району практикувалося так зване «повне розкуркулення». У людей вилучалося все майно, навіть особисті речі, що були на них, усі харчові запаси, навіть приготовлена їжа, відбувалося руйнування у хатах печей, груб, димарів, коминів, вікон, дверей та виселення з власної домівки без урахування соціального, матеріального стану, стану здоров’я як самих «розкуркулених», так і членів їх сімей. Все це супроводжувалося рукоприкладством щодо нещасних, незважаючи на їхній стан здоров’я, вік і стать¹¹. У Петриківському районі очильники колгоспів і сільрад для виконання спущених для їхніх господарств планів, застосовували до членів сільгоспартілей фізичні методи впливу. Результатом цього було доведення людей до самогубства, як наприклад, це трапилося у с. Єлізаветівка¹². А у хуторі Сотницькому голова розійшовся, так що застрелив з рушниці одного з колгоспників¹³.

Одночасно з цим застосовувалися методи і до самих населених пунктів, як адміністративних одиниць. Села, що не виконували плану хлібоздачі заносилися на «чорну дошку». Це означало припинення будь-якого постачання їх усім необхідним, та заборону селянам полишати межі населеного пункту, доки не буде виконаний план. У грудні 1932 р. 228 колгоспів області знаходилися на «чорних дошках». Про ефектність такого методу говорить той факт, що на кінець місяця із неймовірним зусиллям змогли виконати норму лише два господарства з Васильківського району¹⁴. Селяни ж інших сил не змогли цього зробити, тож мусили повільно помирати.

Отже, такий комплекс надзвичайних заходів не дав очікуваного результату. Тоді обласний комітет партії разом з облвиконкомом у кінці грудня 1932 р. провели сумісну нараду, на якій висунули жорсткі вимоги до районних керівників, під страхом карної відповідальності вимагаючи від них виконання плану хлібозаготівлі. За рішенням цієї наради колгоспи та одноосібники мали здати зерно у такі строки: Новозлатопільського, Сталіндорфського та Люксембурзького районів до 1 січня 1933 р.; Долінського, Запорозького, Новомосковського, Петриківського, Олександрійського, Дніпропетровського, Софіївського, Новомиколаївського, Кам’янської міськради районів – 8 січня 1933 р.; Томаківського, Царичанського, Високопільського, Лихівського, Кам’янського над Дніпром, Синельниківського, Чубарівського, Новотроїцького, П’ятихатського, Божедарівського, Якимівського, Межівського, Бердянського, Мелітопольського, Покровського, Михайлівського, Василівського, Терпінянського, Великотокмацького, Верхньодніпровського районів – 18 січня 1933р.; Генічеського, Криворізького, Павлоградського, Апостолівського, Солонянського, Великобілозерського, Нікопольського, Васильківського, Нижньосірогозького, Молочанського, Нововасильківсього, Коларівського районів – 26 січня 1933 р¹⁵. І тут же було прийнято рішення про повну відповідальність за виконання даної постанови голів колгоспів і сільрад, а суди зобов’язувалися у разі невиконання постанови притягувати їх до судової відповідальності. Але ні кримінальна відповідальність, ні загроза фізичного знищення не могли вирішити проблему виконання плану. Тому що у села уже нічого було взяти. Ось як з цього приводу говорив голова колгоспу «Перше травня» Апостолівського району Самійленко , виступаючи на районній нараді: «Хліба немає і ми насіння не зберемо…»¹⁶.

Підтвердженням цього були телеграми, що надсилалися ще з кінця 1932 р. про голодування селян, опухання їх від голоду. Проте, реакція обласного керівництва на них була досить своєрідною. З одного боку, воно не визнавало наявності голоду і смертності селян. З іншого, − вважало це результатом злочинних дій самих селян, а не політики партії на селі. У той же час, надавало допомогу голодуючим селянам і просило її для них у Центру. Так, 4 лютого 1933 р. перший секретар обкому партії М.Хатаєвич, який замінив на цій посаді свого попередника, у телеграмі до ЦК ВКП(б) пише, що «в облотделе ГПУ скопилось уже немало сообщений об отдельных фактах голодной смерти, опухания, отравления на почве употребления в пищу суррогатов. Я менее всего прихожу от этих фактов в расстройство. При наличии немалого количества разворованного хлеба у одних по области сейчас уже есть и будет его большая нехватка у других, которые меньше всего наворовали или у которых сумели отобрать наворованное»¹⁷. А 21 лютого у доповідних записках до ЦК ВКП(б) та Компартії України пише про складний продовольчий стан, смертність від голодування і просить надати допомогу продуктами харчування селянам області. І наводить приклади, які мають, на його думку переконати республіканське та союзне керівництво: у Високопольському районі (національний німецький район –О.Н.) тільки у 6 селах з загальною кількістю 751 двір нараховувалося хворих на грунті голоду 845 душ. У Межівському районі у п’яти колгоспах зареєстровано 147 таких сімей у повному складі. За один тільки тиждень у січні 1933 р. у селах Тернавське та Шелюгівське Якиміського району померло відповідно 8 та 7 душ, у с. Межирічі Павлоградського району – 12 душ, у колгоспі ім. ЦК КП Болгарії Коларівського району (нац. болгарський р-н) від виснаження померло 28 чоловік, а у Мелітопольському районі у січні смертних випадків трапилося у двічі більше, ніж у грудні попереднього року¹⁸. У с. Красний Яр (національне російське село) Новопразського району з січня по червень померло 183 людини¹⁹.

Від голоду страждали не шахраї і нероби, як переконував вище партійне керівництво М.Хатаєвич, а ті хто добросовісно працював у колгоспах, надихав інших до колективної праці. Так у с. Копанівка Васильківського району на 25 лютого захворіли, лежали пухлі від недоїдання цілі сім’ї. «Кравченко Марія, має їдців 6, працездатних 2, вироблених трудоднів 216, організатор колгоспу у 1927 р.; Півень Петро, має 6 душ сім’ї, працездатних 2, вироблених трудоднів 203, дружина і син померли від недоїдання; Нестеренко Клим, премійований ударник, має 4 їдців, непрацездатних 2, вироблено трудоднів 481; Воротниченко Лукерія має 6 дітей, працездатних 1, трудоднів вироблено 223, удова; Шляховий Влас, активіст-колгоспник, їдців має 6, працездатних 2, вироблено трудоднів 509; Півторацький Іван, премійований, має 6 їдців, працездатних 2, вироблено трудоднів 494»²⁰.

З огляду на такий стан справ у районах, обласна влада намагалася якось допомогти голодуючим. Проте її підтримка носила досить своєрідний характер. У першу чергу вона надавалася провідникам лінії партії на селі, а уже потім усім іншим. У січні 1933 р. районам була надана допомога, але розподілена була таким чином: найбільше, а саме 750000 пуд. отримав колгоспний актив, 30200 пуд. – колгоспи, яких в області нараховувалось 3355, 15000 пуд. – МТС та радгоспи, яких разом було близько 200, і ще 16000 пуд. отримали дитячі дошкільні заклади, дитбудинки та школи²¹.

Перед початком посівної компанії, з метою годувати людей у полі і таким чином забезпечити її успішне проведення, обласне керівництво запросило у Центру 16380 т. продовольства, але його не вистачало для завершення даного роду польових робіт. Це було додатковим свідченням складності ситуації, у якій перебувало село області. Тож у квітні обласні керівники знов звертаються до ЦК ВКП(б) та ЦК КПБ(у) з проханням надати додаткову допомогу у розмірі 643000 пуд. (це приблизно 103000 т.)²², зазначаючи, що це неприпустимо мало у порівнянні з дійсними потребами сільського населення. Тож селянство не відчувало належної допомоги з боку держави. Його інтереси і насущні потреби нехтувалися. У цій ситуації воно було змушене розраховувати лише само на себе і виходити зі скрутного становища самотужки.

Так, багато батьків, намагаючись спасти від голодної смерті хоч своїх дітей, привозили їх у міста, і залишали там біля відділків міліції, дитячих дошкільних закладів, притулків та лікарень. Найбільшою мірою це мало місце у Дніпропетровську. Там влада взагалі змушена була додатково до існуючих відкрити 260 ясел, у яких за офіційними даними, перебувало 12800 маленьких діточок, та відкрити додатково дитячі будинки для кинутих. А в сільській місцевості була створена мережа ясел на 100000 дітей. Проте масштаби надходження дітей перевищували можливості даних закладів по їх прийому, утримані, забезпеченні продуктами харчування, лікуванні. Тож там мала місце надзвичайно висока смертність цих дітей. Навіть за офіційними даними вона становила 50% від числа прийнятих²³.

Саме ж доросле населення, у першу чергу чоловіки, йшло працювати на промислові підприємства області, де сплачувалися гроші і додатково видавалися продуктові пайки. Особливо це набуло поширення у районах, населених пунктах, наближених до міст. У ряді районів чоловіче населення у переважній своїй більшості працювало у містах, як наприклад, у Долинському, розташованому біля м. Кривий Ріг, де значними темпами йшло освоєння покладів залізної руди і починалося будівництво великого металургійного заводу і відчувалася велика потреба у робочих руках. Наприклад, у колгоспах «Переселенець» і «Влада ради» Дмитрівської сільради працездатне населення у повному складі полишило свої будинки, направилося на промислові підприємства міста²⁴.

Певна частина селян, а саме ті що мали за кордоном родичів, в основному це мешканці національних німецьких районів, отримували звідти грошові перекази і купували на них продукти харчування у магазинах системи торгсину (від російського – торговля с иностранцами). Проте, це лише частково спасало від смерті. Вона косила людей незалежно від національності. І хоч більшість померлих по області становили українці, оскільки вони являли основну масу сільського населення, у національних районах, де більшість становили представники інших національностей, саме вони і складали основну масу померлих. Наприклад, у с. Кільманстальське Васильківського району за 1932-1933 рр. померло 52 людини, а з них 40 – це були німці, 1 – голландець, 1 – великорус (так у документі − О.Н.)²⁵, 9 – українців, 1 – невідомий, а з 16 померлих 1932 р. у Новозорінській сільраді Сталіндорфського (єврейський нац. р-н) 9 осіб – це були євреї²⁶.

Люди мерли від голоду незважаючи на місце проживання і професію. Наприклад, на Криворіжжі, значну частку таких становили робітники залізниці, промислових підприємств. Так, у с. Бухарине Біхаринської сільради, що входила у межу міста Кривий Ріг, за 1932-1933 рр. померла 251 людина, з яких доросле населення становило 149 чол. Усі вони працювали не у сільському господарстві, а були машиністами та помічниками машиністів паровозу, провідниками, слюсарями, теслями, котельниками, мулярами, бухгалтерами тощо²⁷. У місті Кам’янське серед померлих, причиною смерті яких були за даними книг запису актів громадського стану “ виснаження “, “ кишково-шлункове захворювання “, “ неякісне харчування “. Були і пенсіонери, і службовці, і робітники металургійного заводу, і діти, і навіть в’язні трудової колонії, яка знаходилася в місті.

Це зайвий раз свідчило про те, що люди не мали належного продуктового забезпечення, годувалися тим, що могли знайти. Основу їх харчування на той період становили трава: лобода, калачики, козельки, гірчак; квіти акації, щавель, цибуля, буряки тощо. Доповненням було м’ясо собак, котів, пацюків, ховрахів, горобців, здохлих коней та корів, різні сурогати та інші шкідливі продукти. А тих хто жив біля води мали можливість живитися рибою, раками, жабами, равликами, молюсками. У багатьох населених пунктах, як і по всій Україні, мав місце канібалізм.

Слід сказати, що цій ситуації селяни області не були пасивною безсловесною масою, а реагували на дії можновладців настільки, наскільки це можна було в умовах тогочасного тоталітарного режиму. Одні з них направляли листи на ім’я Й.Сталіна, Г.Петровського, М.Хатаєвича, у яких описували ситуацію у їхніх місцевостях і просили про допомогу. Інші надсилали анонімні листи до Дніпропетровського обкому партії, ЦК КП(б)У, Політбюро ЦК ВКП(б) та редакції газети «Правда», друкованого органу правлячої партії, попереджувального характеру, з вимогами шукати виходу з ситуації, що склалася у 1933 р. у області, закликали запобігти катастрофі, що насувалася у наслідок таких антинародних дій на селі. В одному з таких листів писалося: «Террор населення дошел уже до таких размеров, что у народа распухли мозги и он начинает ненавидеть Советскую власть…создается впечатление, что его продают и его думают погубить – пожаловаться некому…суды, милиция, ГПУ, прокуратура − это все дымовая завеса…властители мира сего – ЦК ВКП(б)У, если вам дорога кровь партизан и крестьян – ищите выход…»²⁸. А члени «ЦК борців за правду» у селах Ганно-Пільської, Успенської, Санжарської та ряду інших сільрад розсилали листи до місцевих органів влади, відділків міліції, у яких закликали тих припинити хлібозаготівлі під загрозою розпочати повстання, а серед селян поширювали листівки з закликами не здавати хліб та організовувати повстанські загони для боротьби проти радянської влади²⁹.

Ситуація була такою напруженою, що змушувала селян відкрито говорити як на побутовому рівні, так і на офіційних зібраннях, що вони думають про дії влади. Так, колгоспник А.Довбня Ганно-Пільської сільради заявляв: «Обдурили нас. Обіцяли багато, коли записували до колективу, а тепер ми всі голі. Нам треба Махна. Якби був Махно, ми б не були голодними». І.Іванченко з Семенівської сільради у колі односельців говорив: «Що за життя настало. Я першим не піду на захист партії, тому що вона робить неправильно. Одно грабує. Забирає хліб, нас голодними залишає». А О.Городовий з трибуни Марфинської сільради закликав земляків до рішучих дій: «Досить нам, селянам вже терпіти. Треба вже скидати кожуха, одягати шинель, сідати на коні, що-небудь думати друге, бо далі нам селянам, кращого ждати нема чого, бо вже забирають все»³⁰. А з Ганно-Пільської та Теплівської сільрад Божедарівського (тепер скадова частина Криничанського району) – сповіщали такі думки селян про владу: «Нами керує буржуазія, …хіба це захист бідняків, вони давлять нас», «Хіба це влада? Зібралися бандити і обирають людей», «У 44 році прийде кінець радянській владі»³¹.

У ряді місць незадоволення селян втілювалося у конкретні дії: напади на тих, хто найбільш активно здійснював розкуркулення і вилучення зерна, їх побиття, а то і вбивства, організовані набіги на колгоспні комори або ссипні пункти. У ряді районів такі дії носили регулярний характер. Наприклад, у Якимівському районі мешканці сіл Іванівської, Нижньосірогозької, Дем’янівської та ряду інших сільрад групами у декілька десятків осіб систематично здійснювали напади на зерносховище, куди звозилося зерно з усього району, протягом зими та весни 1932-1933 рр. А у квітні ними було здійснено напад уже у кількості 200 чол. і забрано декілька сот пудів кукурудзи³².

Така позиція селян не залишалася безкарною з боку влади. Репресії з її боку до всіх, хто у тій чи іншій мірі чинив опір, на тлі всезростаючої смертності, також сприяли все більшим втратам працездатного населення. За свідченням голови Магдалинівського райвиконкому, у літку 1933 р. у районі були господарства, де дорослих чоловіків уже не залишилося, а з 29 сіл Новопразького району у такому стані знаходилося 12³³. Тож, коли підійшов час збирати врожай, виявилося, що тієї кількості населення, що залишилося в області, не вдасться його вчасно зібрати. Оскільки площа посівів, при тому що вона була меншою, ніж у 1932 р. і тим більше − ніж у 1931 р., у ряді районів зросла на одного працездатного у 8-10 разів³⁴. Опосередковано це свідчило про масштаби трагедії. На сьогоднішній день, лише за книгами актів запису громадянського стану сільських, се лишніх, районних у містах та міських рад області, які зберігаються у Державному архіві Дніпропетровської області, яких збереглося приблизно лише одна третина і які є до того ж, неповними кількість жертв становила 65332 особи.

За таких умов, керівництво області звернулося до ЦК ВКП(б) з пропозицією направити до початку жнив у колгоспи 20000 людей з Російської федерації і оселити їх у спустілих помешканнях колгоспів. «Для того, чтобы, смягчить у нас остроту с рабочей силой к уборочной камапании было бы очень хорошо, если такое переселение организовать в ближайшие 2 месяца и закончить…не позже, чем в июле»³⁵. Зі свого боку обком та облвиконком у липні того ж року направили з міста збирати зерно 4000 чол³⁶.

Таким чином, економічні, соціальні проблеми, що мали місце на Дніпропетровщині у 1932-1933 рр., були викликані як політикою партійно-державного керівництва країни щодо села, так і посилені діями її обласних партійно-державних структур, спрямованими на виконання за будь-яку ціну директив союзного центру по прискореному здійсненню колективізації та хлібозаготівельних кампаній початку 1930-х років. Нехтування ж адміністративним і управлінським апаратом інтересами селян – виробників сільськогосподарської продукції, призвело до трагедії, що мала серйозні демографічні, економічні, соціальні та морально-психологічні наслідки, зачепила як сільське, так і міське населення, представників різних національностей, що мешкали у області.

Підготував доцент кафедри історії України: Нікілєв О.Ф.

Tags: История голодомор Днепропетровск

24.07.2011 18:46 Егор 0